Розповім вам про Естер

Не знаю, як для кого, а для мене саме це оповідання Марека Гласка стало ключиком до вхідної брами у світи автора. Світи, знайомство з якими подібне до прогулянки нічним містом, коли зі зловісного мороку раптом з’являються чарівні й світлі з’яви, які як штрихи олівця чарівника створюють і поступово відкривають нам правдиве обличчя міста, яке вдень розчиняється в метушні його ласих до грошей, розваг і задоволень мешканців. Так і в світах Гласка в мороці людської підлості, хтивості, зрадливості і фарисейства то тут то там спалахують штрихи і крапки святих і чистих почуттів, які знаходять відгук в наших зашкарублих і зневірених душах.

Вся Гласкова творчість неначе спроба донести небом дане знання напівписьменим і напівглухим людям. Жінки і чоловіки співіснують в цьому світі від сотворіння світу, але що вони знають одне про одного?
Гласкові спроби показати внутрішній світ чоловіків, часом незрозумілий для них саміх, десь на грані зради гендерних таємниць. Він розповідає про те, про що чоловіки зазвичай не говорять, чи то зі страху виглядати безпорадними, чи то для збереження свого надуманого статусу вищості. А що Гласко? Він ніби і відкриває ненароком таємниці чоловічої психіки, але тут же, як і герої його творів, спростовує і заперечує їх своїми словами і вчинками.
Постійне коливання між зневірою і коханням, пошук жінки, яка би стала божеством, і страх, що раптом зустрінеш таку жінку, бо оточуючий світ рано чи пізно знищить твоє святе почуття, ще щось просте і тому не очевидне, що відбирає відвагу в чоловіків. Відвагу повірити жінці і своєму коханню.

Може то сповідь і бажання вибачитися. А може то крик душі, яку так ніхто і не спромігся зрозуміти...


А тепер просто пара уривків з оповідання.

Старовинна львівська фотографія

Хоча офіційним днем ​​народження фотографії вважається 19 серпня 1839 року, у Львові на той час вже був досвід з отримання світлин-дагерротипів.

Історія львівської фотографії налічує ось вже майже 170 років. Перша сотня років цієї історії описана в пропонованій Вашій увазі книзі, що побачила світ у видавництві "Центр Європи" ще у 2004 році.

По суті книга є першою і єдиною у своєму роді збіркою статей-досліджень на тему виникнення і розвитку фотографії у Львові, який волею Провидіння став колискою і нянькою як польської, так і української фотографії.

Драматична історія Францішки з Клепарова

Ще зовсім недавно була у Львові кав’ярня "Францішка".
Як тепер стало ясно, відкрили її передчасно.

Кав’ярня як кав’ярня, але з жалісною історією в основі в невеличкій залі на стіні в очікуванні кави можна було прочитати історію Францішки. Шкода, що не довелось прослухати....

Та й прочитати тепер можна тільки на фото внизу, бо кав’ярні, як і Францішки не стало вже...

З огляду на те, що текст на фото трохи важкувато читати, нижче подано текст клепарівського жалісливого романсу з деякими тлумаченнями слів, які не дуже може зрозумілі гостям Львова

"У них щось негаразд з головою, у тих росіян..."

Свого часу купив цю книжку з цікавості.

Ну, по-перше, назва просто не могла не знайти відгуку в серці українця )))

По-друге, цікаво було довідатись на скільки моє "негаразд" співпадає з точкою зору авторки, яка є представницею країни, якій дуже тяжко, але таки, на відміну від України, вдалося вирватись з обіймів потужного "братолюбного" сусіда.

По-третє, вразило, що переклала Н.Іваничук, яка аж ніяк у мене не асоціювалась з фінською мовою. Та й ігнорування запрошення  "Книгарні Є" було б якось некоректним.

Найпростіше було з перекладом. Бо переклад зі шведської, міг би й згадати, що у Фінляндії дві державних мови: фінська і шведська, а авторка є фінською шведкою і працює у фінських шведськомовних ЗМІ.

Ти не питай мене "Чому?"

Ні, то не доброта і не бажання виглядати порядним чи святим. І жодного в тому нема фарисейства...

Все значно простіше...

Якщо ти не маєш можливості віддати все те тепло, ніжність і ласку, що тебе переповнюють, тому, хто в тобі їх породив, то віддай їх людині малознайомій, яка видалась тобі симпатичною і достатньо розумною, щоб не задаватися питанням "Чому?".

Може серед тих випадково обраних людей знайдеться хтось, хто не буде шукати в тому жесті якогось підступу чи прихованих мотивів... Може знайдеться хтось, хто відчує, що це лишень спроба і потреба віддячити за тепло, любов і добро, які колись були подаровані тобі без вимоги вдячності...

Це як з квітами для коханої жінки, яка не прийшла на зустріч. Можна їх розтоптати в гніві, можна викинути на смітник з відчаю, а можна й інакше.

Можна подарувати їх першій-ліпшій зустрічній жінці з сумними очима. Квіти ж не винні в твоїх проблемах...

Квіти ж для того, щоб дарувати людині радість...
так нехай її й дарують... а хоч би й зовсім незнайомим людям

Заздрість богів

 
It's love?, a photo by Olduser on Flickr.

Ми дійсно з тобою дуже подібні. Відмінності просто мінімальні. Наприклад, ти вважала, що фраза-попередження "Боги заздрять людям" належить Веберу, а я - що Геродоту. Ну ще й різниця у віці на пару поколінь, зрештою перша відмінність лише наслідок другої.

А подібні ми тим, що самотність не покидає нас ні на мить. Ні серед наших улюблених друзів, ні серед наших дорогих ворогів, яких ми дивним чином вміємо знайти в цьому житті. Ти самотня як яскрава і загадкова зірка, яка ніби от поряд гаряча і бурхлива, але лишається недоступною. Я ж як вовченя, що не вірить людям, бо знає, що чекати від них розуміння, а тим більше тепла і добра, не доводиться. Може власне ця така різна, але ж така однакова самотність дозволила нам безпомилково з першої миті нашої першої зустрічі відчути, що відбулося щось найголовніше в нашому житті.

Марек Гласко (Marek Hłasko.) Порт прагнень

Станіславові Дигату

  - Приємне місце - сказав моряк в офіцерському однострої.
    В барі було майже абсолютно пусто. При стійці вперто бешкетував самотній пияк вже так давно, що його діяльність навіть не викликала цікавості. Позіхаючі кельнери апатично пересувалися між столиками, барменка дрімала сперши голову на долоні. Оркестранти порозповзалися з естради і попідсажувались до окремих столиків, де натягали на горілку підпитих гостей. Вентилятор мляво обертався в густому повітрі, а його діяльність була так само ялова, як і дії пияка при стійці. Нечисельні відвідувачі познімали піджаки і сорочки поприлягали темними плямами до їх спітнілих тіл. Усім докучав білий жар серпневої ночі.

ВЕРШНИКИ або чому я не люблю професійний спорт.

Це тексти моєї приятельки з ніком babcia_klozetowa, яка загубилася десь на просторах Північної Америки... Написане років 5-6 тому. Публікую зі сподіванням, що прочитає і відгукнеться.

ВЕРШНИКИ

Якась невиразна політична подія (а може й декілька в комплексі) у нинішній нашій повсякденній буденності раптом викликала з пам’яті уривок якогось совєцького фільму. Назви не пригадую, сюжет нескладний на тему родинних стосунків, конфлікту поколінь, ставлення до споживацтва тощо. У фільмі був персонаж (роль виконував Леонід Філатов), який класифікував певну категорію людей як “вершників”. Вершники, за його версією, нічого позитивного не несли, не мали моральних принципів і основною своєю задачею бачили використання життєвих ситуацій таким чином, щоби завжди на комусь в’їхати на черговий щабель совєцької ієрархічної піраміди. Поділяючи негативне ставлення до цієї категорії людей, я категорично не хотіла сприймати застосування слова “вершники”.

Станіслав Лєм. Раса хижаків

В липні 2006 року у видавництві “Wydawnictwo Literackie” (Краків, Польща) побачила світ посмертна збірка останніх текстів Станіслава Лєма  - Stanisław Lem, “Rasa drapieźców. Teksty ostatnie”, 280 стор., ціна 32,99 злотих (приблизно $11).

Фактично це збірка останніх публікацій львів'янина С.Лєма, які двічі на місяць друкувалися у тижневику “Tygodnik Powszechny”. Укладач Томаш Фіалковський (Tomasz Fiałkowski) у післямові так визначив жанр цих публікацій: "Ці статті не є політичною публіцистикою: це радше спроба діагностування стану світу у всій його складності, сплетіння різнорідних ниток, сусідство яких часто вражає, але завжди є вмотивованим”.

 

Слушно, спектр зацікавлень пана Станіслава Лєма вражає, рівно як і його манера несподівано змінювати об’єкт обговорення.

Марек Гласко. Гарненька дівчина

Це була дійсно прегарненька дівчина. Люди, які відвідували цей парк, - навіть такі, що робили це багато років поспіль - не пригадували собі, щоб з'являлася тут колись хоч одна дівчина, яку можна би було порівняти з нею. Ця дівчина підривала віру у матеріальність світу; ті, хто проходив повз лавку, на якій вона сиділа, діставали враження, що пройшли по п'ять кроків в іншому світі. Навіть старенький, що багато років швендяв тут з загостреним ціпком, роззявивши рота так і йшов до кінця алеї. А той старенький немало тут бачив, багато міг би розповісти про травневі ніченькі, коли - задихаючись від злосливого задоволення - виполошував звідси бідних коханців.

Відкриваю новий блог :)

"Для чого?", - спитаєте Ви. А для розваги після виходу на пенсію:)

Тоді буду тупо дивитись дебільне ТБ і порівнюючи телепередачі та весь інший інформаційний мотлох з улюбленими старими книжками, буду тут бурчати щось на кшталт: "І куди котиться цей варьятський світ?"

А поки буду звикати і тренуватися, щоб букви не забути, поки склероз з Альцгаймером не трафили.