Як жити після великої гри

Форт Траугутта Міхал Кіціньскі купив у день свого народження

 – хоче створити тут центр особистого розвитку. 

Фото Дарек Левандовскі

 Переклад інтерв'ю з польського "Форбса"

Журналіст Філіп Ковалік

Міхал Кіціньскі, співзасновник компанії CD Projekt, згадує, як виник «Відьмак», чому його знудили ігри і чому він воліє медитувати у Священій Долині Інків в Перу

ФОРБС: Третя гра «Відьмака» виходить на ринок. Вже на етапі попереднього продажу гравці замовили 1,5 мільйонів екземплярів гри. Очікується серйозний успіх?
Міхал Кіціньскі: Це насправді проривна прем’єра. І йдеться зовсім не про те, що продасться чотири, шість чи вісім мільйонів штук. «Відьмак 3» - це гра найвищого з можливих рівнів. В Польщі ще мало хто це усвідомлює, але та продукція виводить CD Projekt до вищої світової ліги виробників ігор, на рівень таких фірм, як Rockstar, Valve чи Blizzard.

"Післямова", фільм

Фільм, який 30 років тому справив на мене враження, але не цілком дійшов до свідомості.
В фільмі, зробленому у фірмовому марлен-хуцієвському стилі - з численими і ніби непотрібними бездіалоговими відеопаузами-тягнучками, московськими пейзажами, які крім москвичів та знавців міста нікому ніц не говорять, з пафосними ідеологічними моментами, але зараз не про те.
В цьому фільмі головними є не сюжет і персонажі, а закон вічності.
У простенький сюжет маленького оповідання смисли вдихнув Ростислав Плятт, який, як я тепер точно знаю,  вже тоді напевне все знав і розумів.

Про слова та їх значення, про смисли і соціальні ліфти

Прочитав статтю хорошої і розумної людини, яку я поважаю. Стаття для простих людей, і правильно все там ніби, але шкребуть вухо і мозок різні слова, смисл яких сховався під товстим шаром перекладів понять з іноземних мов. Ми прагнемо змін на краще. Щоб ці зміни відбулися ми повинні діяти, діяти свідомо, розуміючи смисл тої діяльності, розуміючи одне-одного.

На жаль, з останнім важко. І не в останнє через те, що ми вже не сприймаємо смислу слів. 

Легенда про Вавілонську вежу раптом набрала нового смислу: ми промовляємо однакові слова, але розуміємо їх по-різному, так і не почувши одне одного.

Михайло Епштейн колись навів переказ історії з конфуціанського Чотирикнижжя ("Луньюй") на підтвердження ролі мови і слів у житті суспільства.

Русский бык

Російська пропагандонська істерія щодо подій в Україні мені щось постійно нагадувала. Нє, не гітлерівську Німеччину, бо того я не можу пам’ятати. 

А потім якось згадалося - це ж було у моєму дитинстві! Там все було просто: були "Наши" і "Рускіє", з одного боку, та "Фашисти" і "Амєріканци" - з другого. І була ціла система ідіотські-примітивних віршиків, пісеньок і анекдотів, які прославляли силу і кмітливість наших/рускіх і таврували ідіотизм і недолугість американців/фашистів. Я не знаю, що з цього приводу думали і говорили дорослі, але дітям шалено подобалось горлати дебільнуваті пісеньки і переповідати один одному по сто разів не менш "геніальні" віршики і дитячі анекдоти. 

Священики і попи

Мені от друзі дорікнули, що я погано висловлююсь на адресу священиків. 

Неправда, шановні!

Я не люблю тільки попів. Це в нас традиція така, родинна - це раз, а, по-друге, є і різниця між Священиками і попами. Така сама, як між Українцями і рагулями, Росіянами і москалями, Євреями і жидами. Щоб було зрозуміло: піп (незалежно від конфесії) - це священик-рагуль.

А тепер про родинні традиції. 1919 року помер мій пра-прадід Трохим, дід мого діда Андрія. Сталося то в селі на Луганщині у лиху годину громадянської війни. Готували похорон і поминки. Зима люта, банди туди-суди соваються. "Бандами" у діда звалося будь-яке бидло зі зброєю - білі, червоні, зелені, пізніше - менти, НКВД, гітлерівці і червона армія, і це попри те, що й сам, й діти і племінники, і онуки в деяких з цих "банд" час від часу служили :)

Про смолоскипи і не тільки

Безглуздий інцидент 1 січня 2014 під готелем "Прем’єр Палас" розлютив до крайності. Я не приховую свого негативного ставлення до ВО "Свобода" (хоч на останніх виборах і голосував за них з надією, що вони з комуністами пожеруть одне одного, бо з одного ж вони тоталітарного флакону з проклятого минулого). Але й слухати звинувачення на адресу "Свободи" з боку бандитсько-фашистського альянсу ПР-КПУ, чи звинувачення в антисемітизмі від єдиновірців Допи і Гепи (яких за звичаєм чомусь сором’язливо не відносять до євреїв, і навіть не засуджують їх дій, мабуть забуваючи, що хоч виконавцем Холокосту був Гітлер з поплічниками, але причиною його було нахабне і тупе свавілля німецького гепадопства) теж, погодьтеся, для нормальної людини заняття не з приємних.

Лілія Шевцова: Пастка для Януковича

Публікація з газети "День"
Уточню: це погляд з ліберальної Москви. Це погляд з тієї Москви, яка починає й закінчує свій день тим, що читає українські новини й переживає за український Євромайдан.

Звісно, звідси, з Москви, не бачиш усіх драматичних переплетень. Тим паче не знаючи  й не відчуваючи тонкощів багатообразного українського політичного життя, не можеш  упевнено робити висновки.

Проте, хочу ризикнути поділитися з вами своїми враженнями  про останні події в Україні, розглядаючи їх через призму логіки персоналістської влади.  Багато вже написано про те,  чим відрізняються Україна й Росія.  Майдан підтвердив, наскільки українське суспільство пішло вперед порівняно з нами, росіянами,  у  володінні відчуттям власної гідності й готовності  його захищати. Але  не думаю, що так  само  розрізняються психологія й амбіції наших лідерів — Путіна та Януковича, які працюють у  форматі самовладдя й опори на свої клани. Можу передбачити, що їх  відрізняє  один від одного ступінь провінціалізму,  жадності, мстивості, здатності ризикувати в боротьбі за свою владу та наявність владних ресурсів під їхнім контролем. Можливо, ступінь  поверхневої освіченості теж.  Проте, судячи з усього, їх об’єднує набагато більше — розуміння  законів  єдиновладності й того, що з неї не можна добровільно вийти без  важких для себе  наслідків. А якщо останнє правильно, то ось мої міркування про останні події в Україні, які, можливо, набувають форми безповоротності.