Про мову. Діалоги

Сьогодні: Дядя Коля, Ігор і Юра
ДК: Юра, ты ж у нас в институте всегда считался националистом, что скажешь о новой волне украинизации? Ты ж всегда был в курсе и даже активно содействовал этой самой украинизации, еще когда это было не модно и небезопасно.
Ігор: Микола, не чіпай його з тим мовним питанням, ціліший будеш (сміється). Ти ж ніколи тими питаннями не цікавився: ні івритом, ні українською мовою, бо ти ж типовий радянський єврей - монолінгв-інтернаціоналіст. Тобі то було зручно ще з університету. Тому й не зауважив, як Юрка тоді взули (сміється).
ДК: Ну почему, шум помню, помню, как в один день всем раздали образцы документов на мове и словарь основных научно-технических, экономических и юридических терминов. Было даже интересно.

Genius loci

Я люблю цю кімнату з давніх давен.
Тричі в різні періоди життя Провидіння мене приводило сюди і таки недарма. В цій старій чималенький квартирі в непрестижній дільниці Львова я знаю тільки цю кімнату. Ну може ще горище, дах і балкон. Ця величезна кутова кімната на верхньому поверсі не має розмірів і форми. Її виміри - душевний комфорт, філософський настрій і брак обмежень для фантазії. Старовинні стелажі з книгами, не менш древній письмовий багатофункціональний стіл, розкішного звучання трохи молодший радіоприймач "Фестиваль" і тонкий аромат добірного тютюну для люльки.

Про слова та їх значення, про смисли і соціальні ліфти

Прочитав статтю хорошої і розумної людини, яку я поважаю. Стаття для простих людей, і правильно все там ніби, але шкребуть вухо і мозок різні слова, смисл яких сховався під товстим шаром перекладів понять з іноземних мов. Ми прагнемо змін на краще. Щоб ці зміни відбулися ми повинні діяти, діяти свідомо, розуміючи смисл тої діяльності, розуміючи одне-одного.

На жаль, з останнім важко. І не в останнє через те, що ми вже не сприймаємо смислу слів. 

Легенда про Вавілонську вежу раптом набрала нового смислу: ми промовляємо однакові слова, але розуміємо їх по-різному, так і не почувши одне одного.

Михайло Епштейн колись навів переказ історії з конфуціанського Чотирикнижжя ("Луньюй") на підтвердження ролі мови і слів у житті суспільства.

Священики і попи

Мені от друзі дорікнули, що я погано висловлююсь на адресу священиків. 

Неправда, шановні!

Я не люблю тільки попів. Це в нас традиція така, родинна - це раз, а, по-друге, є і різниця між Священиками і попами. Така сама, як між Українцями і рагулями, Росіянами і москалями, Євреями і жидами. Щоб було зрозуміло: піп (незалежно від конфесії) - це священик-рагуль.

А тепер про родинні традиції. 1919 року помер мій пра-прадід Трохим, дід мого діда Андрія. Сталося то в селі на Луганщині у лиху годину громадянської війни. Готували похорон і поминки. Зима люта, банди туди-суди соваються. "Бандами" у діда звалося будь-яке бидло зі зброєю - білі, червоні, зелені, пізніше - менти, НКВД, гітлерівці і червона армія, і це попри те, що й сам, й діти і племінники, і онуки в деяких з цих "банд" час від часу служили :)

Про смолоскипи і не тільки

Безглуздий інцидент 1 січня 2014 під готелем "Прем’єр Палас" розлютив до крайності. Я не приховую свого негативного ставлення до ВО "Свобода" (хоч на останніх виборах і голосував за них з надією, що вони з комуністами пожеруть одне одного, бо з одного ж вони тоталітарного флакону з проклятого минулого). Але й слухати звинувачення на адресу "Свободи" з боку бандитсько-фашистського альянсу ПР-КПУ, чи звинувачення в антисемітизмі від єдиновірців Допи і Гепи (яких за звичаєм чомусь сором’язливо не відносять до євреїв, і навіть не засуджують їх дій, мабуть забуваючи, що хоч виконавцем Холокосту був Гітлер з поплічниками, але причиною його було нахабне і тупе свавілля німецького гепадопства) теж, погодьтеся, для нормальної людини заняття не з приємних.

Лілія Шевцова: Пастка для Януковича

Публікація з газети "День"
Уточню: це погляд з ліберальної Москви. Це погляд з тієї Москви, яка починає й закінчує свій день тим, що читає українські новини й переживає за український Євромайдан.

Звісно, звідси, з Москви, не бачиш усіх драматичних переплетень. Тим паче не знаючи  й не відчуваючи тонкощів багатообразного українського політичного життя, не можеш  упевнено робити висновки.

Проте, хочу ризикнути поділитися з вами своїми враженнями  про останні події в Україні, розглядаючи їх через призму логіки персоналістської влади.  Багато вже написано про те,  чим відрізняються Україна й Росія.  Майдан підтвердив, наскільки українське суспільство пішло вперед порівняно з нами, росіянами,  у  володінні відчуттям власної гідності й готовності  його захищати. Але  не думаю, що так  само  розрізняються психологія й амбіції наших лідерів — Путіна та Януковича, які працюють у  форматі самовладдя й опори на свої клани. Можу передбачити, що їх  відрізняє  один від одного ступінь провінціалізму,  жадності, мстивості, здатності ризикувати в боротьбі за свою владу та наявність владних ресурсів під їхнім контролем. Можливо, ступінь  поверхневої освіченості теж.  Проте, судячи з усього, їх об’єднує набагато більше — розуміння  законів  єдиновладності й того, що з неї не можна добровільно вийти без  важких для себе  наслідків. А якщо останнє правильно, то ось мої міркування про останні події в Україні, які, можливо, набувають форми безповоротності.

Час платити (переклад статті з сайту Rzeczpospolita)

Це експрес-переклад статті Єнджея Білєцького (Jędrzej Bielecki ) Czas zapłaty

Вже тільки Європа може визволити Україну з обіймів олігархів, які паралізують розвиток країни з моменту її народження. Якщо цього шансу українці не використають, їх країні припаде роль російської провінції - пише з Києва журналіст "Речі Посполитої".

Ріг столичних вулиць Рогнединської та Шота Руставелі добре відображає стан країни. На одному розі салон Феррарі, на другому - Міністерство соціальної політики. З одного - святилище для кількох відсотків населення, які можуть собі дозволити практично все, на другому - установа, яка не може запропонувати переважній масі людей в принципі нічого .

Вибір наосліп?

Не думай, не дивись, не читай - тільки цифри пам’ятай

Вражає розмах політичних маніпуляцій з боку політикуму та підконтрольних йому ЗМІ. Злива маніпулятивної інформації ллється з екранів, динаміків та шпальт друкованих ЗМІ, забиваючи незайманий мозок середньостатистичного громадянина України. Причому очевидно, що жодна з політичних сил, від "прогресивної маргінальної об’єднаної опозиції" до "окупаційної влади" вважає виборця гранично тупим і абсолютно не зацікавлена в тому, щоб він порозумнішав. Не думаю, що в цілому світі ситуація виглядає набагато краще, але загальний рівень інформованості електорату набагато вищій, хоча б у тій же Польщі або Чехії. Що характерно, не дуже тим переймаються і всілякі громадські рухи.

Ecce Homo, або Нехай обмине ця чаша мене

У Великодні Свята неможливо не згадати каплицю Боїмів у Львові. Ця невеличка надзвичайна споруда для мене є уособленням гуманістичної суті християнського віровчення. Збудована майже чотири століття тому, як родинна капличка на міському цвинтарі, сьогодні вона є чимось більшим ніж пам'яткою сакральної архітектури і мистецтва. 

Ми ніколи не довідаємося чия то була задумка: чи замовників, чи митців-виконавців, чи всі вони були лише інструментами Провидіння, але суть від того не зміниться - ми маємо справу з унікальним за виразністю і силою впливу на свідомість та почуття явищем. Недарма хтось ще у старі часи назвав каплицю Біблією для бідних (читай - неписьменних).

Сотні років десятки тисяч Львів'ян та гостей міста шліфують бруківку під стінами каплиці. Дехто не знає про її існування, дехто споглядає на її парадний фасад попиваючи каву в "Світі кави" чи вино в "Одиничці". Ах, так! Більшість знає, що там на горі, на куполі фігура сидячого Христа, єдина у Львові, та й не дуже поширена у світі. Хтось знає, що та каплиця має назву Садова (або на польський лад - Оґруйцова), хтось приглядався до картин у камені з зображенням страждань Христових.

Про львівські міфи: Батяри і полікєри

В цьому мультиетнічному котлі виник львівський балак

Львів зробився місцем паломництва громадян України. Приваблює гостей не тільки унікальний архітектурний комплекс міста, а й сила силена історій про минуле Львова, як правдивих, так і майстерно вигаданих різного ґатунку промоутерами Львова. Експлуатація легенд дає чималенький дохід, тому множаться вони безперервно. Одною з таких "золотих жил" є львівський балак або львівська ґвара - говірка львівської бідноти і декласованих елементів. "Розробка" золотої жили почалася ще за польських часів у 20-30-х роках минулого століття. Поляки визначили головні особливості цієї говірки і надали їй статусу міського діалекту польської мови. Насправді ж ближчою до істини є думка фахівців, що цей мовний феномен варто назвати львівським койне - чудернацькою сумішшю мов етносів, що населяли Львів: українців, поляків та євреїв, з німецькими та мадьярськими домішками. Кожен з етносів практично слушно вважав балак діалектом своєї мови. Носіїв ідішу зусиллями Сталіна, Гітлера та інших "фахівців" вилучили з цього змагання, а от суперечка між поляками та українцями точиться далі.

ВЕРШНИКИ або чому я не люблю професійний спорт.

Це тексти моєї приятельки з ніком babcia_klozetowa, яка загубилася десь на просторах Північної Америки... Написане років 5-6 тому. Публікую зі сподіванням, що прочитає і відгукнеться.

ВЕРШНИКИ

Якась невиразна політична подія (а може й декілька в комплексі) у нинішній нашій повсякденній буденності раптом викликала з пам’яті уривок якогось совєцького фільму. Назви не пригадую, сюжет нескладний на тему родинних стосунків, конфлікту поколінь, ставлення до споживацтва тощо. У фільмі був персонаж (роль виконував Леонід Філатов), який класифікував певну категорію людей як “вершників”. Вершники, за його версією, нічого позитивного не несли, не мали моральних принципів і основною своєю задачею бачили використання життєвих ситуацій таким чином, щоби завжди на комусь в’їхати на черговий щабель совєцької ієрархічної піраміди. Поділяючи негативне ставлення до цієї категорії людей, я категорично не хотіла сприймати застосування слова “вершники”.

Відкриваю новий блог :)

"Для чого?", - спитаєте Ви. А для розваги після виходу на пенсію:)

Тоді буду тупо дивитись дебільне ТБ і порівнюючи телепередачі та весь інший інформаційний мотлох з улюбленими старими книжками, буду тут бурчати щось на кшталт: "І куди котиться цей варьятський світ?"

А поки буду звикати і тренуватися, щоб букви не забути, поки склероз з Альцгаймером не трафили.