Кінець "Діалогів"

Вчора 16.06.2018 поховали власника того дому, де ми зустрічалися.
Отже цикл публікацій "Діалоги" так і згас не розпочавшись належним чином. І справа не в помешканні. Просто Ігор був душею цих зустрічей, ініціатором і редактором записів наших теревенів.
Лишилося 5-6 погоджених текстів і не знати тепер чи дійдуть руки до їх публікації, бо згадки дуже болісні. І ще величезна кількість аудіо файлів для розшифровки...
Спочивай з миром, друже...

"Післямова", фільм

Фільм, який 30 років тому справив на мене враження, але не цілком дійшов до свідомості.
В фільмі, зробленому у фірмовому марлен-хуцієвському стилі - з численими і ніби непотрібними бездіалоговими відеопаузами-тягнучками, московськими пейзажами, які крім москвичів та знавців міста нікому ніц не говорять, з пафосними ідеологічними моментами, але зараз не про те.
В цьому фільмі головними є не сюжет і персонажі, а закон вічності.
У простенький сюжет маленького оповідання смисли вдихнув Ростислав Плятт, який, як я тепер точно знаю,  вже тоді напевне все знав і розумів.

Про слова та їх значення, про смисли і соціальні ліфти

Прочитав статтю хорошої і розумної людини, яку я поважаю. Стаття для простих людей, і правильно все там ніби, але шкребуть вухо і мозок різні слова, смисл яких сховався під товстим шаром перекладів понять з іноземних мов. Ми прагнемо змін на краще. Щоб ці зміни відбулися ми повинні діяти, діяти свідомо, розуміючи смисл тої діяльності, розуміючи одне-одного.

На жаль, з останнім важко. І не в останнє через те, що ми вже не сприймаємо смислу слів. 

Легенда про Вавілонську вежу раптом набрала нового смислу: ми промовляємо однакові слова, але розуміємо їх по-різному, так і не почувши одне одного.

Михайло Епштейн колись навів переказ історії з конфуціанського Чотирикнижжя ("Луньюй") на підтвердження ролі мови і слів у житті суспільства.

Русский бык

Російська пропагандонська істерія щодо подій в Україні мені щось постійно нагадувала. Нє, не гітлерівську Німеччину, бо того я не можу пам’ятати. 

А потім якось згадалося - це ж було у моєму дитинстві! Там все було просто: були "Наши" і "Рускіє", з одного боку, та "Фашисти" і "Амєріканци" - з другого. І була ціла система ідіотські-примітивних віршиків, пісеньок і анекдотів, які прославляли силу і кмітливість наших/рускіх і таврували ідіотизм і недолугість американців/фашистів. Я не знаю, що з цього приводу думали і говорили дорослі, але дітям шалено подобалось горлати дебільнуваті пісеньки і переповідати один одному по сто разів не менш "геніальні" віршики і дитячі анекдоти. 

Священики і попи

Мені от друзі дорікнули, що я погано висловлююсь на адресу священиків. 

Неправда, шановні!

Я не люблю тільки попів. Це в нас традиція така, родинна - це раз, а, по-друге, є і різниця між Священиками і попами. Така сама, як між Українцями і рагулями, Росіянами і москалями, Євреями і жидами. Щоб було зрозуміло: піп (незалежно від конфесії) - це священик-рагуль.

А тепер про родинні традиції. 1919 року помер мій пра-прадід Трохим, дід мого діда Андрія. Сталося то в селі на Луганщині у лиху годину громадянської війни. Готували похорон і поминки. Зима люта, банди туди-суди соваються. "Бандами" у діда звалося будь-яке бидло зі зброєю - білі, червоні, зелені, пізніше - менти, НКВД, гітлерівці і червона армія, і це попри те, що й сам, й діти і племінники, і онуки в деяких з цих "банд" час від часу служили :)

Про смолоскипи і не тільки

Безглуздий інцидент 1 січня 2014 під готелем "Прем’єр Палас" розлютив до крайності. Я не приховую свого негативного ставлення до ВО "Свобода" (хоч на останніх виборах і голосував за них з надією, що вони з комуністами пожеруть одне одного, бо з одного ж вони тоталітарного флакону з проклятого минулого). Але й слухати звинувачення на адресу "Свободи" з боку бандитсько-фашистського альянсу ПР-КПУ, чи звинувачення в антисемітизмі від єдиновірців Допи і Гепи (яких за звичаєм чомусь сором’язливо не відносять до євреїв, і навіть не засуджують їх дій, мабуть забуваючи, що хоч виконавцем Холокосту був Гітлер з поплічниками, але причиною його було нахабне і тупе свавілля німецького гепадопства) теж, погодьтеся, для нормальної людини заняття не з приємних.

Новорічне привітання твітерянському народу :)

Мої любі твіттеряни. На жаль, не всі...

За пару хвилин годинники нам скажуть, що рік 2012-й пішов у небуття, разом з усім, що в ньому було: доброго, злого і ніякого. Якось ми звикли підбивати підсумки чомусь власне у цей день, хоч насправді їх можна підбити у будь-який інший. Але традиція, то є традиція! Тим більше, що як щось забудемо сказати (включити до підсумків), то у нас, українців, є в запасі ще один новий рік.

Життя, життя ти як новела

Щойно повернувся з ювілейних торжеств.

І дивно і трохи смішно.

Ніби вчора хтось такий сопливий і замурзаний тягнувся за нами в каналізацію - шукати скарби в підземній Полтві і бічних каналах. І шалено ревів через те, що його не беруть в ту мандрівку.

А нині сивий статечний бізнесмен, якого не тягне навіть на дрібні ... ні не авантюри, а просто дрібнесенькі пригоди.

Пошукав під настрій пісеньку Ришарда Ринковського (Ryszard Rynkowski) з польського телесеріалу "Клан"...

Трохи в тему попало

Щось знайоме до болю...

"Мабуть, те, що всі вони майже без винятків були ще не людьми в сучасному сенсі цього слова, а заготовками, болванками, з яких тільки криваві століття історії викують колись насправді горду і вільну людину. Вони були пасивні, жадні і неймовірно, фантастично еґоїстичні. Психологічно майже всі вони були рабами - рабами віри, рабами собі подібних, рабами дрібних пристрастей, рабами користолюбства. І якщо волею Провидіння хтось із них народжувався чи раптом ставав паном, він не знав, що робити зі своєю свободою. Він знову поспішав стати рабом - рабом багатства, рабом протиприродніх надмірностей, рабом розпусних друзів, рабом своїх рабів. Переважна більшість з них ні в чому не була винна. Вони були занадто пасивними і занадто невігласами. Рабство їхнє спиралося на пасивності і невігластві, а невігластво і пасивність знову і знову породжували рабство. Якби всі вони були однаковими, опустилися б руки і не було б на що сподіватися. Але всеж-таки вони були людьми, носіями іскри розуму. І безперервно, то тут, то там спалахували і займалися в товщі їх маси вогники неймовірно далекого але неминучого майбутнього. Спалахували, незважаючи ні на що. Незважаючи на всю їх здавалось би нікчемність. Незважаючи на гніт. Незважаючи на те, що їх затоптували чобітьми.

Вибір наосліп?

Не думай, не дивись, не читай - тільки цифри пам’ятай

Вражає розмах політичних маніпуляцій з боку політикуму та підконтрольних йому ЗМІ. Злива маніпулятивної інформації ллється з екранів, динаміків та шпальт друкованих ЗМІ, забиваючи незайманий мозок середньостатистичного громадянина України. Причому очевидно, що жодна з політичних сил, від "прогресивної маргінальної об’єднаної опозиції" до "окупаційної влади" вважає виборця гранично тупим і абсолютно не зацікавлена в тому, щоб він порозумнішав. Не думаю, що в цілому світі ситуація виглядає набагато краще, але загальний рівень інформованості електорату набагато вищій, хоча б у тій же Польщі або Чехії. Що характерно, не дуже тим переймаються і всілякі громадські рухи.

Ecce Homo, або Нехай обмине ця чаша мене

У Великодні Свята неможливо не згадати каплицю Боїмів у Львові. Ця невеличка надзвичайна споруда для мене є уособленням гуманістичної суті християнського віровчення. Збудована майже чотири століття тому, як родинна капличка на міському цвинтарі, сьогодні вона є чимось більшим ніж пам'яткою сакральної архітектури і мистецтва. 

Ми ніколи не довідаємося чия то була задумка: чи замовників, чи митців-виконавців, чи всі вони були лише інструментами Провидіння, але суть від того не зміниться - ми маємо справу з унікальним за виразністю і силою впливу на свідомість та почуття явищем. Недарма хтось ще у старі часи назвав каплицю Біблією для бідних (читай - неписьменних).

Сотні років десятки тисяч Львів'ян та гостей міста шліфують бруківку під стінами каплиці. Дехто не знає про її існування, дехто споглядає на її парадний фасад попиваючи каву в "Світі кави" чи вино в "Одиничці". Ах, так! Більшість знає, що там на горі, на куполі фігура сидячого Христа, єдина у Львові, та й не дуже поширена у світі. Хтось знає, що та каплиця має назву Садова (або на польський лад - Оґруйцова), хтось приглядався до картин у камені з зображенням страждань Христових.

Осіння кава з солонуватим присмаком

А може так і треба? Може, ти

загинеш як сніжинка на долоні,

Коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність?

Кость Москалець, AMOR FATI

"Що може бути прекрасніше від теплої львівської золотої осені?!" - думав високий кремезний чоловік років під шістдесят, сидячі під маркізами "Світу кави". То був теплий вересневий вечір, на диво без різноголосих груп туристів, які чи то злякалися львівської мжички, чи то відпочивали, готуючись до нічних розваг. Вологий вітерець доносив звідкісь чи з Підвальної, чи аж із самого Високого Замку п’янкий аромат ледь підв’ялого, але ще міцно вчепленого до гілок листя. Недорого, але зі смаком вбраний старий явно був у кав’ярні своїм. Неспішно попиваючи свою подвійну каву він щирим дитячим усміхом вітав забіганих з самого ранку кельнерок, додаючи час від часу якийсь компліментик. Це скидалося на певний ритуал, правила якого були знані лише старому і кельнеркам, якім це дійство виразно було до вподоби.

Коли мене вже не буде...

Одна з найвиразніших пісень Северина Краєвського на слова Аґнєшки Осєцкої "Kiedy mnie już nie będzie... "
Ця пісня відома також і у жіночому виконанні, бо ориґінальний текст авторки, поданий власне від імені жінки. Бралося за виконання цієї пісні багато польських співачок. Як на мене, то найвиразніше виконання вдалося пані Маґді Умер (Magda Umer).
Але найбільш популярним став варіант цієї пісні у виконанні Северина Краєвського (Seweryn Krajewski).
Нижче подано власне цей варіант і приблизний переклад. Переклад не еквіритмічний, а просто для орієнтації тих, хто не дуже розуміє текстів польською.

Розповім вам про Естер

Не знаю, як для кого, а для мене саме це оповідання Марека Гласка стало ключиком до вхідної брами у світи автора. Світи, знайомство з якими подібне до прогулянки нічним містом, коли зі зловісного мороку раптом з’являються чарівні й світлі з’яви, які як штрихи олівця чарівника створюють і поступово відкривають нам правдиве обличчя міста, яке вдень розчиняється в метушні його ласих до грошей, розваг і задоволень мешканців. Так і в світах Гласка в мороці людської підлості, хтивості, зрадливості і фарисейства то тут то там спалахують штрихи і крапки святих і чистих почуттів, які знаходять відгук в наших зашкарублих і зневірених душах.

Вся Гласкова творчість неначе спроба донести небом дане знання напівписьменим і напівглухим людям. Жінки і чоловіки співіснують в цьому світі від сотворіння світу, але що вони знають одне про одного?
Гласкові спроби показати внутрішній світ чоловіків, часом незрозумілий для них саміх, десь на грані зради гендерних таємниць. Він розповідає про те, про що чоловіки зазвичай не говорять, чи то зі страху виглядати безпорадними, чи то для збереження свого надуманого статусу вищості. А що Гласко? Він ніби і відкриває ненароком таємниці чоловічої психіки, але тут же, як і герої його творів, спростовує і заперечує їх своїми словами і вчинками.
Постійне коливання між зневірою і коханням, пошук жінки, яка би стала божеством, і страх, що раптом зустрінеш таку жінку, бо оточуючий світ рано чи пізно знищить твоє святе почуття, ще щось просте і тому не очевидне, що відбирає відвагу в чоловіків. Відвагу повірити жінці і своєму коханню.

Може то сповідь і бажання вибачитися. А може то крик душі, яку так ніхто і не спромігся зрозуміти...


А тепер просто пара уривків з оповідання.

"У них щось негаразд з головою, у тих росіян..."

Свого часу купив цю книжку з цікавості.

Ну, по-перше, назва просто не могла не знайти відгуку в серці українця )))

По-друге, цікаво було довідатись на скільки моє "негаразд" співпадає з точкою зору авторки, яка є представницею країни, якій дуже тяжко, але таки, на відміну від України, вдалося вирватись з обіймів потужного "братолюбного" сусіда.

По-третє, вразило, що переклала Н.Іваничук, яка аж ніяк у мене не асоціювалась з фінською мовою. Та й ігнорування запрошення  "Книгарні Є" було б якось некоректним.

Найпростіше було з перекладом. Бо переклад зі шведської, міг би й згадати, що у Фінляндії дві державних мови: фінська і шведська, а авторка є фінською шведкою і працює у фінських шведськомовних ЗМІ.

Ти не питай мене "Чому?"

Ні, то не доброта і не бажання виглядати порядним чи святим. І жодного в тому нема фарисейства...

Все значно простіше...

Якщо ти не маєш можливості віддати все те тепло, ніжність і ласку, що тебе переповнюють, тому, хто в тобі їх породив, то віддай їх людині малознайомій, яка видалась тобі симпатичною і достатньо розумною, щоб не задаватися питанням "Чому?".

Може серед тих випадково обраних людей знайдеться хтось, хто не буде шукати в тому жесті якогось підступу чи прихованих мотивів... Може знайдеться хтось, хто відчує, що це лишень спроба і потреба віддячити за тепло, любов і добро, які колись були подаровані тобі без вимоги вдячності...

Це як з квітами для коханої жінки, яка не прийшла на зустріч. Можна їх розтоптати в гніві, можна викинути на смітник з відчаю, а можна й інакше.

Можна подарувати їх першій-ліпшій зустрічній жінці з сумними очима. Квіти ж не винні в твоїх проблемах...

Квіти ж для того, щоб дарувати людині радість...
так нехай її й дарують... а хоч би й зовсім незнайомим людям

Заздрість богів

 
It's love?, a photo by Olduser on Flickr.

Ми дійсно з тобою дуже подібні. Відмінності просто мінімальні. Наприклад, ти вважала, що фраза-попередження "Боги заздрять людям" належить Веберу, а я - що Геродоту. Ну ще й різниця у віці на пару поколінь, зрештою перша відмінність лише наслідок другої.

А подібні ми тим, що самотність не покидає нас ні на мить. Ні серед наших улюблених друзів, ні серед наших дорогих ворогів, яких ми дивним чином вміємо знайти в цьому житті. Ти самотня як яскрава і загадкова зірка, яка ніби от поряд гаряча і бурхлива, але лишається недоступною. Я ж як вовченя, що не вірить людям, бо знає, що чекати від них розуміння, а тим більше тепла і добра, не доводиться. Може власне ця така різна, але ж така однакова самотність дозволила нам безпомилково з першої миті нашої першої зустрічі відчути, що відбулося щось найголовніше в нашому житті.

Марек Гласко (Marek Hłasko.) Порт прагнень

Станіславові Дигату

  - Приємне місце - сказав моряк в офіцерському однострої.
    В барі було майже абсолютно пусто. При стійці вперто бешкетував самотній пияк вже так давно, що його діяльність навіть не викликала цікавості. Позіхаючі кельнери апатично пересувалися між столиками, барменка дрімала сперши голову на долоні. Оркестранти порозповзалися з естради і попідсажувались до окремих столиків, де натягали на горілку підпитих гостей. Вентилятор мляво обертався в густому повітрі, а його діяльність була так само ялова, як і дії пияка при стійці. Нечисельні відвідувачі познімали піджаки і сорочки поприлягали темними плямами до їх спітнілих тіл. Усім докучав білий жар серпневої ночі.