неділя, 28 серпня 2011 р.

Марек Гласко. Гарненька дівчина

Це була дійсно прегарненька дівчина. Люди, які відвідували цей парк, - навіть такі, що робили це багато років поспіль - не пригадували собі, щоб з'являлася тут колись хоч одна дівчина, яку можна би було порівняти з нею. Ця дівчина підривала віру у матеріальність світу; ті, хто проходив повз лавку, на якій вона сиділа, діставали враження, що пройшли по п'ять кроків в іншому світі. Навіть старенький, що багато років швендяв тут з загостреним ціпком, роззявивши рота так і йшов до кінця алеї. А той старенький немало тут бачив, багато міг би розповісти про травневі ніченькі, коли - задихаючись від злосливого задоволення - виполошував звідси бідних коханців.

Дівчина сиділа на лавці з хлопцем. Парубійко був не молодший від неї, тобто мав років дев'ятнадцять-двадцять. Був він також гарним, але вона гасила його кожним, навіть найнезначнішим рухом або поглядом. Та дівчина мала в собі частину сонця - так видавалося кожному, хто тут проходив. Раптом сказала:
- Пізно вже. Мушу йти.
- Як хочеш - сказав хлопець - Мені й тут добре.
- Зробиш те, про що я тебе прошу, чи ні?
- Я ж тобі сказав.
- Пошкодуєш.
- Це моя справа - відповів парубок - витягнув з кишені пачку цигарок, стукнув по денцю, витягнув одну і запалив. Потім сховав пачку.
- Я теж палю - промовила дівчина.
- Це дуже недобре. Нікотин шкодить здоров'ю. Крім того від нього людина робиться бридкою.
Глянула на нього з під примружених повік. Очі мала карі, темні: мерехтіли в них медові зірочки. Хотіла щось сказати, але повз них проходив якийсь чолов'яга в кепському темно-синьому костюмі.
Був то дрібний службовець: не досяг він в житті нічого, бо бракувало йому і таланту, і наполегливості. Як і кожна такого типу людина, вважав він себе скривдженим і недооціненим. "Мій Боже! Як би в мене була така! Може би то все йшло по-іншому? Та жінка в стані змінити все; може заради неї я би ще за щось взявся? А так - зламане життя. Ех, холера! Треба піти в кіно. Починаю розклеюватись..." Посмутнішав і додав кроку.
Як тільки пройшов, дівчина спитала хлопця:
- Даси чи ні?
- Не люблю повторюватись - відрубав.
Дивилася на нього своїми темними очима і мовила тихо:
- Ти, курвій сине.
Розсміявся. Копнув кінчиком черевика камінчик зі стежки і промовив тихим мелодійним голосом:
- Припускаєшся маленької помилки: я не твоя дитина.
- Якби був моєю дитиною - відповіла - знала би, що з тобою зробити.
Скоса глянув на неї і кинув:
- Чому ж тоді радишся зі мною, що робити зі своєю?
- Є також і твоєю.
- Як ти гарно говориш - сказав - і напевно дуже зворушливо. Але я тоді був не один. Був і Метек, і Роман, і ще пара інших. Чому приходиш до мене за баблом? Що, я - святий Миколай?
- Я з тими нічого не мала.
- Виходила ж з ними на вулицю.
- Для того, щоби перепочити і трохи перейтись. Була тоді така гарна ніч...
- Ах так - промовив байдуже. Згасив цигарку і, спершись плечима на спинку лавки, потягнувся. Приглядався якусь мить вигасаючому небу, потім мовив: - Прикро мені, але я давно вже перестав вірити у дива. Ще не чув, щоб дівчина йшла вночі до річки з мужчиною ніби тільки для того, аби подивитися на місяць. Зазвичай в таких випадках місяць підглядає за ними.
Дівчина підняла голову і подивилася йому в очі. Мовчала, в руці м'яла молоденьку гілочку. Руки мала такі, як мають Мадонни на полотнах старих майстрів: довгі, тоненькі, нервові, що ніби живуть своїм прекрасним життям. Чоловік, котрий в цю мить проходив біля них, глянув на неї, потім на її руки і заткало йому подих. Був він молодим письменником і мріяв про написання великої повісті про кохання, історії, на яку так невпинно і болісно довго очікують люди. В цю хвилину - з надзвичайною ясністю - побачив він цілість; вже багато місяців тріпотіли в його голові сцени, діалоги, обличчя, але тільки цієї миті побачив свій твір як завершене ціле. "Вже є - укладав гарячково - Тепер вже є. Вони зустрілися випадково на лавці в тому парку. Зав'язується роман, перша ніч кохання... Трактують то все цинічно, по-спортивному, бо так собі вирішили аби уникнути ускладнень і розчарувань. Але з часом приходить кохання. Велике, обезвладнююче, таке що ставить на коліна. Але вони не можуть в то повірити; терзає їх цинічний початок. Одначе в кінці розуміють: залишаться разом, назавжди поєднані почуттям. То буде річ повна гніву..." Зрадівши помчав додому.
Дівчина звернулась до хлопця:
- Добре. Як хочеш. Але я тебе знищу. Інші також довідаються про нашу солодку таємницю. Вилетиш як корок з пляшки. Забудеш, що хотів стати інженером, мій дорогенький. Я вже тобі допоможу.
Незворушно відрубав:
- Мила, починаєш бути смішною, а то вже погано. Я особисто нічого так не боюся в житті, як бути посміховиськом.
- Незважаючи на те, таки будеш смішним.
- Не зовсім. Я також можу пригадати певні факти. Наприклад, такий: ніч, певен хлопець служить в армії і думає про свою дівчину, мріє як вони будуть разом. Ясна річ, стоїть на варті... Гарно, правда? Тим часом... - Наблизив до неї обличчя і продовжив жорстко: - Тим часом дівчина бавиться в ресторації "Камеральній" з двома татусевого віку типами, які мають магазинчики на вулиці Хмельній і в'ялі ... скажімо, ноги. Та дівчина іде потім до одного з них і є при тому в шмати п'яна. І потім та дівчина товчеться з тими типами до ранку. Ранком, річ ясна, розповідає їм зворушливу баєчку про те, що її батько невинно засуджений сидить у в'язниці і що вони з мамусею голодують. Потім позичає в одного з них пя'тсот злотих і купує собі дві пари нейлонових панчох. Життєве, ні?
- Так собі. Знаю більш цікаві казочки. Чула історію про молодого хлопця, який сфальшував певні дані в анкетах, аби попасти на навчання до інституту, і промовляв зворушливі речі, коли то йому було потрібне. Навчився навіть розмовляти підваршавським наріччям, бо робив вигляд, що є правдивим пролетарієм. Тим часом татусь присилав йому посилочки з Нью-Йорку, так що хлопець був навіть непогано вдягнений, бо татусь вмів і там робити цікавий бізнес. Той татусь, що по анкеті є безробітним токарем. Як гадаєш, цікаво?
- Дам тобі половину - сказав - А про решту подбай сама.
- Ні, дорогенький - проспівала - Даси все, або...
- Або що? - перервав, брутально стиснувши її руку.
- Нічого. Не буду повторюватись. Не хочу бути смішною. Я також нічого так не боюся, як бути посміховиськом.
- Добре - шорстко відповів. Подивився на неї важким поглядом; посміхнулася йому знущально. - Дам тобі бабла за два тижні.
- Раніше. То вже й так запізно.
- Треба було вважати, чорт забирай!
- Кому ти то говориш?
- Не на все треба погоджуватись, ти ...
- Тихше - просичала.
Біля них прочимчикувала старенька парочка, були вони сиві і згорблені. Прожили вони разом вже багато років: були віруючими і вважали, що кожний день на тій землі є подарунком їм від Бога. Дякували йому за то. Старенька глянула на дівчину і раптом розплакалася.
- Що з тобою? - запитав чоловік.
- Чому Бог нам не дав таких красивих діточок? - відповіла - Чому нам не дав таких дітей?
Старенький стиснув її зморшкувату тоненьку долонечку.
- Кохалися ми - відповів - Було нам добре. Бог нам пробачить, що ми нікого не лишаємо. То ж бо не з нашої вини.
- Так - видушила з себе. Витерла сльози і зітхнула: - Але було б набагато ліпше...
Згорблені віддалилися у зелені алеї. Хлопець буркнув:
- Я тобі то організую - Хвильку промовчав, потім додав: - Почекаю поки вийдеш заміж.
- І що тоді?
- Будеш мати дітей, дім, чоловіка.
- То й що тоді?
- Нічого. Заходитиму час від часу до вас, познайомиш зі своїм чоловіком... потеревенимо час від часу про минулі справи.
- То значить на наступному тижні?
- Так.
- Добре - сказала. Підняла своє прекрасне обличчя вгору і його на хвилину освітило вечірнє сонце; кожна її волосинка, кожна клітинка шкіри, її очі, уста, плечі, все було просякнуте сонцем і повне сонця. Дивилася на зелені крони дерев, потім тихенько вимовила: - Довго будеш чекати.
- Кохання чекають довго.
- Ах, так - прошепотіла.
Не вимовила більше ані слова, на її обличчі згасала вечірня зоря, бо сонце вже ховалося за дерева. В останніх його променях побачили дівчину двоє чоловіків, які поспішали додому після праці. Обидва були старшого віку, мали поорані зморшками обличчя і сивину в скронях. Один з них, нижчий на зріст, глянув на дівчину і на його обличчі виразно проступив біль.
- Що з тобою? - запитав вищий.
- Та, дурне - відповів нижчий, і зробив спробу посміхнутися. Провів рукою по чолі рухом дуже втомленої людини і повторив: - Дурне. Добре знаю, що не повинен мати смутної пики. Але поняття не маєш, як часом важко радіти.
- А з чого хочеш радіти?
- Коли перед війною відсиджував свою десятку - сказав нижчий - то мріяв, що після закінчення боротьби так власне будуть виглядати наші дівчата. Коли мене впакували до буцегарні, я був ще дуже молодим, таким хіба, як той хлопець, що сидить з нею. Був наївняком і в такий менш-більш спосіб уявляв собі комунізм. Аж коли мені затанцювали по ребрах, моє бачення дещо змінилося.
- Ну, а чого ж тоді маєш таку смутну пику?
- Часом все ж таки боляче подумати, що ніколи не мав такої дівчини.
- Дурне - відповів другий. Стусанув в бік нижчого і сказав: - Чи то зрештою важливо? Найважливіше, що вони є, що є такими прекрасними, що кохають своїх хлопців і є коханими.

1955
Переклад з оригіналу: Marek Hłasko. Utwory wybrane, tom I. Opowiadania. Śliczna dziewczyna. "Czytelnik", Warszawa, 1989
Публікація в інтернеті

Переклад українською (с) Юрій Скобленко 2011
Дописати коментар