неділя, 15 квітня 2012 р.

Ecce Homo, або Нехай обмине ця чаша мене

У Великодні Свята неможливо не згадати каплицю Боїмів у Львові. Ця невеличка надзвичайна споруда для мене є уособленням гуманістичної суті християнського віровчення. Збудована майже чотири століття тому, як родинна капличка на міському цвинтарі, сьогодні вона є чимось більшим ніж пам'яткою сакральної архітектури і мистецтва. 
Ми ніколи не довідаємося чия то була задумка: чи замовників, чи митців-виконавців, чи всі вони були лише інструментами Провидіння, але суть від того не зміниться - ми маємо справу з унікальним за виразністю і силою впливу на свідомість та почуття явищем. Недарма хтось ще у старі часи назвав каплицю Біблією для бідних (читай - неписьменних).

Сотні років десятки тисяч Львів'ян та гостей міста шліфують бруківку під стінами каплиці. Дехто не знає про її існування, дехто споглядає на її парадний фасад попиваючи каву в "Світі кави" чи вино в "Одиничці". Ах, так! Більшість знає, що там на горі, на куполі фігура сидячого Христа, єдина у Львові, та й не дуже поширена у світі. Хтось знає, що та каплиця має назву Садова (або на польський лад - Оґруйцова), хтось приглядався до картин у камені з зображенням страждань Христових.

Але щоб осягнути сенс  існування тої каплиці, її треба бачити ВСЮ. Що неможливо зробити, не доклавши певних зусиль, бо навіть щоби прочитати напис на цоколі купола, треба обійти каплицю довкола, а вже про перекласти той напис з латини промовчимо.
А варто то зробити, бо написано там:
«Перехожий, зупинись і подумай, чи твоє страждання є більшим, ніж моє».
І варто зупинитися та замислитись, незалежно від того, як ви ставитесь до християнського віровчення, бо суть тут у філософії Вчинку. Весь Ансамбль каплиці присвяченний ключовому  найдраматичнішому і найважливішому моменту страждань Христових, який отримав назву "Моління про чашу". В ньому сфокусована суть єдиності Сина Людського і Сина Божого.
Ми всі люди, і хто з нас не був у ситуації, коли наближається неминуча хвилина прийняття рішення про відповідальність за зроблений вчинок чи той, що ще мусиш зробити? Що відчуваємо ми? Страх перед карою і мукою. Що може підтримати нас? Віра в справедливість вчиненого або розкаяння за вчинене. І кожного разу ми сумніваємось і хочемо попросити: хай на цей раз, минує нас чаша та.
А вибір простий: або ти йдеш через труднощі і страждання і виконуєш те, для чого ти прийшов у цей світ, або слабкодухо ховаєшся від Вчинку, марнуючи дане тобі життя і залишаючись прахом.

Щоденно ми перед цим вибором: піти на незручності, біль, муку заради того, щоб полегшити чиєсь страждання чи відстояти право і справедливість, або ж не помітити і обминути цю, ну не чашу, а маленьке горнятко випробувань. І мало хто з нас готовий випити чашу своїх страждань і отримати взамін силу їх витримати.

Про каплицю сказано і написано немало. Але найбільше мені імпонує сприйняття каплиці Галиною Пагутяк є в ньому щось співзвучне до мого. Детальніше про архітектуру історію та інтер'єр можна взнати, прочитавши статтю у вікіпедії.
Добірку фотографій каплиці Боїмів можна переглянути у Флікрі.
Мене особисто вражають дві речі в каплиці. 

Перша, це різниця в сприйнятті її розмірів при погляді ззовні і зсередини.
Зсередини вона виглядає набагато більшою і в тому є щось магічне і надприродне. 

Друге - це реалістичність дійових осіб, що відтворені у камені на внутрішніх і зовнішніх барельєфах каплиці. Дивишся на ці обличчя і бачиш, що нічого не змінилося зо 2000 років. Сплячі апостоли Павло, Яків та Іван нагадують зарекрутованих до війська сільських хлопців, що сплять на посту. 

Дивишся на обличчя катів і віриш, що й сьогодні їх юрби тих, готових розп'яти будь-кого, хто не визнає облудних їхніх ідолів. Бачиш первосвященників, що забули свою місію, а взялися судити та карати. І бачиш Юду, ні сонмище юд, що продають і батьківську віру, і могили батьків під забудову. І за спиною відчуваєш той люциферівський зловісний усміх, що відбивається в його фігурі під кріслом Юди на Таємній вечері; і бачиш вірних тих апостолів, що за ніч тричі здатні позрікатися переконань; неправих суддів і запопадливих рабів, готових нищити і бити неповинних на догоду владі.
Весь той реальний світ відбився в різьблених з піщаника картинах зі стін каплиці.

І виникає думка: Він, Той Що Сидить на куполі, сумнівався і молив про те, щоби минула чаша та Його, зі страху перед болем і стражданнями? Чи відчуваючи, що марні муки ті і ніц не змінить тих людей за сотні років?
І чи не страшніші за страждання на хресті страждання ті, що Ти за тих людей страждав даремно?

А ще, я ніяк не отримаю відповіді на кілька питань. Чи були люди епохи Ренесансу набагато мудрішими і духовнішими? Чи просто мали менше розваг і спокус, то й присвячували більше часу читанню і роздумам? Чому їх творіння так глибоко проникають в душу?

І головне - чому ми, люди, втратили чи не спромоглися успадкувати від минулого вміння бачити і осягнути суть речей і відтворювати її мистецькими засобами, вражаючи до глибини душі?
Чи може є творці, а очі й душі наші є сліпі, засліплені непотрібом виморочних й облудних повсякденних дріб'язкових прагнень, не вміють чи не навчилися того сприймати?
Ми вміємо складати з букв слова і кидати їх в простір, забуваючи про суть їх.
Ми вміємо прочитати ті слова, не осягнувши сенсу, захопившись зовнішнім їх блиском й примхливим візерунком фраз.
То може варто нам частіше повертатись до невербальних витворів мистецьких, щоби замислитись і осягнути сутність Слова?
Пройти крізь сумнівів кривавий піт і спромогтись на Вчинок?
Ні, не геройський, просто людський, переступивши заздрість, гнів, ненависть, жадібність, пиху і власну безсердечну тупість.

Я точно знаю, що коли чорти тягнутимуть мене до Пекла, де збудували вже вони мій персональний тортуродром, я теж проситиму: "Нехай обмине ця чаша мене!" А от чи маю на це право?
Дописати коментар