А може так і треба? Може, ти
загинеш як сніжинка на долоні,
Коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність?
Кость Москалець, AMOR FATI
"Що може бути прекрасніше від теплої львівської золотої осені?!" - думав високий кремезний чоловік років під шістдесят, сидячі під маркізами "Світу кави". То був теплий вересневий вечір, на диво без різноголосих груп туристів, які чи то злякалися львівської мжички, чи то відпочивали, готуючись до нічних розваг. Вологий вітерець доносив звідкісь чи з Підвальної, чи аж із самого Високого Замку п’янкий аромат ледь підв’ялого, але ще міцно вчепленого до гілок листя. Недорого, але зі смаком вбраний старий явно був у кав’ярні своїм. Неспішно попиваючи свою подвійну каву він щирим дитячим усміхом вітав забіганих з самого ранку кельнерок, додаючи час від часу якийсь компліментик. Це скидалося на певний ритуал, правила якого були знані лише старому і кельнеркам, якім це дійство виразно було до вподоби.
Чоловік сидів за столиком при вході до старої зали кав’ярні і насолоджувався кавовими ароматами, що запаморочливими протуберанцями виривалися з приміщення під маркізи. Відчувалося, що попри свій удавано поблажливо-грайливий настрій, старий був напружений і на когось чекав.
Відвідувачів під маркізами майже не було, лише хлопець з дівчиною, для яких все довколишнє крім них самих просто не існувало, та якась елегантна пані за п’ятдесят, яка з неприхованою цікавістю кидала погляди на самотнього чоловіка, що не лишилося поза увагою кельнерок, але абсолютно не хвилювало його.
Старий чекав на когось, хто мав надійти від Театральної, тому таке знайоме цокотіння підборів з боку каплиці Боїмів застало його зненацька. Він піднявся назустріч молодій стрункій жінці, яка з усміхом прямувала до нього.
Це було створіння, яке не можливо описати в категоріях "гарна - не гарна" чи "чарівна - не чарівна", вона була просто центром світу, уособленням самодостатньої щирої дитячої радості і щастя. Видно було, що вона почувалася королевою, бо такою вона й була насправді.
- Привіт, Дівчинко Ясноока - посміхнувся всім своїм єством старий
- Привіт, Старе Пудло - не менш радісно сяйнула очима вона.
Чоловік посадив її за столиком на своє місце, бо ж достеменно знав, що Ірка, як і він сам, любить сидіти у кутку спиною до стіни, щоби бачити всю картину. Але при ній можна було сидіти спиною до публіки, бо всяка небезпека відбивалася в її темних очах, ще до усвідомлення.
Вони мовчки придивлялися один до одного саме як тоді, майже два десятка років тому.
***
Вперше ці очі він побачив в бруднуватій кнайпі на Личаківській, де готували правдиві чанахи. Худюще дівчисько підійшло до його столика і сказало: "Я хочу їсти, а ви тут єдина людина, яка мене нагодує і не буде взамін нічого вимагати". Ці очі ніколи нічого не просили і не вимагали - вони просто давали знати про потреби і наміри їх власниці. В їх погляді не було й краплини святості, але й ні краплі зла. Вони, як і їх власниця, ніколи не просили про пробачення. Він прийняв її на роботу кур’єром, а за шість років вона пішла з фірми фінансовим генієм, виживши за цей час декількох бухгалтерів і чисельних його приятельок. Найважче було дивитися в ті очі, коли він раптом відчув, що вона для нього не просто пригріте бездомне кошеня і майже рідна дитина, а жадана жінка. Ірка жила як кішка - поряд і сама по собі. Одного разу вона щезла і дала про себе знати лише за два роки з Швайцарії. Вони з її швайцарським чоловіком попали в аварію, вона вижила, але потребувала допомоги. Не просила. Це була епоха нестабільних цін та валютних курсів і вони несподівано швидко заробили чималі гроші. Щодня годинами розмовляли по телефону, але найсвятішим були нічні листи. При черговій зустрічі десь у Празі ті очі не вибачались, коли вона подарувала йому свою книжку "Епістолярні ноктюрни" - це був переклад на французьку їхнього листування. Ірка пояснила, що французи насправді нічогісенько не знають про справжнє кохання і вона змушена була поставити їх на місце цією книжкою. Ці очі не просили пробачення, коли Ірка зі своїм ангелочком-бойфрендом протринькала дві третини їхнього спільного зі старим бізнесу. Вони не дякували, коли бізнес таки вичухався з тих фінансових проблем. Але в цих очах було щось, чого не можна ні кинути, ні забути. В них була щира довіра і неймовірна дитяча чистота.
***
Ніщо не порушувало тишу, лише самотня елегантна пані, щось досить голосно промовила про малолітніх курвів, які чіпляються до порядних панів, на що у відповідь одержала прохання білявої кельнерки витягнути з сумочки і повернути на стіл вкрадену фірмову ложечку.
- То коли тебе чекати? - спитала Ірка.
- Ніколи - з усмішкою відповів старий - Я знаю мінімум п’ять набагато приємніших способів здохнути за свої гроші, ніж вмерти під ножем жадібного хірурга-недоучки.
- Тільки без блюзнірства, ти ж знаєш, що це першокласна клініка.
- Я прекрасно обійдусь без цього, ти ж бачиш, що я в формі.
- Та це ж тільки обстеження, поживеш пару тижнів в нормальній країні, душа відпочине - на мить здалося, що ті чорні очища глянули благально.
- Може обійдемось без обговорення? - різко кинув старий - Ви з Олькою вже позбавили мене пілотської ліцензії, з мотоциклом я покінчив сам. Тепер черга за атомобілями? І все це під гаслами вдячності і гуманізму? Закрили тему!
Запала тиша, але не та лірична, що перед тим, а якась напружена і шорстка. Від сяйва й теплоти не стало й сліду.
- Пробач, на мене там чекають. - Ірка раптово взялась за сумочку, старий ледве встиг відсунути крісло.
- Ну, що ж, прощавай, пані Баумгартнер - з якоюсь дивною дерев’яною усмішкою промовив він. Вона стояла зіщулившись, наче розгублене кошеня, яке ще хвилю тому було зухвалим і незалежним, але раптом відчуло, що нема чого демонструвати свою незалежність, бо про всі його примхи та вередливий характер всі знають, але що би не сталося не змінять свого доброго ставлення до нього.
Він пригорнув її до себе відчув в руках її раптом розслаблене тіло і зрозумів, що ще мить і підступна неконтрольована ніжність до цього найдорожчого для нього в світі створіння вирветься назовні і все згорить у полум’ї цієї ніжності. І його хитромудрі плани, і Ірчина подальша доля, і ті декілька тижнів його власного життя, що йому лишилися.
Раптом вона рвучко відсторонилася і, мабуть відчувши якесь тремтіння його рук, зазирнула просто йому в душу своїми неймовірними очищами і спитала:
- Так что, все-таки самая способная, самая успешная и самая любимая ученица?
Старий здригнувся, на мить стулив повіки, сіпнувся, глянув на Ірку раптом спорожнілими очима і найбезбарвнішим в світі голосом сказав:
- Так, ти найуспішніша моя учениця і я тобою найбільше пишаюся.
Якусь хвилину вони стояли мовчки, тримаючи одне одного в обіймах, занурившись очі в очі. Аж раптом її очі почорніли, наповнились гнівом, відчаєм і зухвалістю, вся вона напнулася, як струна і вирвалась з його обіймів.
- А це, ось це, - вона запхнула якийсь конверт йому до кишені маринарки - я ніколи не напишу! Я напишу правду! Я напишу, що ти скурвій син, який, як ніхто, все розумів; який, як ніхто, вмів кохати; який, як ніхто, дійсно щиро цінував і любив жінок, але був підлим боягузом і не давав собі самому дозволу на кохання. Що ти, щоб не завдати коханню болю через дрібниці, вбивав його цілком, в зародку. Ти чортів мазохіст і псевдосвятенник, якому простіше було розповісти про своє кохання першій-ліпшій курві, злягаючись з нею по п’янці, ніж віддатися тому коханню з тією, яку ти обожнював до втрати свого Я, втрати здорового глузду і втрати власної особистості. Що ти жив в облудному світі своїх дебільних, нікому в цьому світі непотрібних принципів, яких ти свято дотримувався лише у спілкування з тими, кого насправді кохав... Ти, кляте старе вовченя, яке боїться людей і власної прив’язаності до них...
Вона рвучко обернулася і задріботіла гнівно підборами по бруківці, майже біжучи за каплицю Боймів.
Він дивився на цю випростану спину, на ямку на потилиці і знав, як шалено б’ється блакитна жилка у неї в западинці над ключицею. І знав, що вона не обернеться і не повернеться вже ніколи, що щойно скриється за рогом дасть волю сльозам.
"Біжи, моє серце" - прошепотів він.
Потім витягнув з кішені зім’ятий конверт, адресований колись його рукою Ірці, витягнув з нього картку паперу де було написано:
АВТОЭПИТАФИЯ
Когда на кладбище, случайно,
Найдешь надгробный камень мой,
Не утомляй себя печалью,
А просто вспомни - был такой...
Слыл непутевым и небрежным,
Бывал внимательным и нежным,
Умел быть преданным и верным,
И... больше ничего, наверное
"Нічого і ні на чому ти не напишеш" - пробурмотів він ледь чутно і покликав біляву кельнерку.
- Зробіть мені ще одну каву, панночко, напевне монсунд малабар.
Білявка стривожено і уважно придивилася до раптом посірівшого обличчя старого.
- Може ліпше щось з безкофеінових? - запропонувала стурбовано.
- З безкофеінових? - перепитав старий - З безкофеінових придався би добрий коньяк, але ж у вас не наливають - блиснув очима і усміхом.
Мала пішла до стійки, а він глянув на годинника, набрав номер і привітався іспанською.
- Буенос діас, сеньйоре Алехандро! Вибачте, що турбую так рано. Я готовий заплатити за цю хатинку в Вальпараісо. Готуйте всі документи на відоме вам ім’я. І ще, підберіть мені в оренду яхту, не дуже нову, щось типу "Джипсі Мот", як у сера Чічестера Кларка. Прошу? Нічого, що застаріла, я також давній. Так, страховку обов’язково! На ім’я власниці будинку. До зустрічі в Сантьяго!
Дівчина принесла запашну каву. Потягнув вологий вітерець. "Мусон" - посміхнувся про себе старий. Примруживши очі зробив ковток. Перед очима танцювали заколисуючи гігантські, але чомусь не страшні ніколи не бачені старим зелені океанські хвилі. Десь там, в глибині, почулося давно забуте: "Ти нє рєвнуй мєня к вєткє зєльоной, а рєвнуй мєня к водє сольоной! Ти нє рєвнуй мєня к сосєдкє Валє, а рєвнуй мєня к морской сінєй далі..."
Старий з дитинства мріяв про океан.
До здійснення мрії - розтанути в солоних обіймах океанських хвиль - лишалося лише пару кроків ...
Немає коментарів:
Дописати коментар