Станіславові Дигату
- Приємне місце - сказав моряк в офіцерському однострої.
В барі було майже абсолютно пусто. При стійці вперто бешкетував самотній пияк вже так давно, що його діяльність навіть не викликала цікавості. Позіхаючі кельнери апатично пересувалися між столиками, барменка дрімала сперши голову на долоні. Оркестранти порозповзалися з естради і попідсажувались до окремих столиків, де натягали на горілку підпитих гостей. Вентилятор мляво обертався в густому повітрі, а його діяльність була так само ялова, як і дії пияка при стійці. Нечисельні відвідувачі познімали піджаки і сорочки поприлягали темними плямами до їх спітнілих тіл. Усім докучав білий жар серпневої ночі.
При столику біля бару сиділо двоє моряків. Засмаглі, з шорстким і вибляклим майже до білого волоссям вони на тлі інших білих і спухлих облич виглядали як прибульці з іншої планети. Пили потужно вже пару годин, практично не піддаючись впливу алкоголю; сиділи штивно зберігаючи повний зневаги спокій і тільки легке почервоніння очей зраджувало наявність алкоголю в тих організмах.
- Приємна місцинка - повторив моряк в мундирі офіцера торгового флоту. Пробарабанив пальцями по столі. - Якби мені так не боліла голова, то подумав би, що вже лежу в могилі.
Його товариш позіхнув.
- Звідки ти знаєш, що в могилі голова не болить.
- Радше дупа, людина ж бо лежить на спині.
Налив собі келішек і випив. Потім зітхнув.
- Хотів би я вже бути в морі - сказав.
- Так? Чого б це?
- Щоб потужити за портом. Треба ж за чимось тужити, ні?
- Так, напевно. Але ж то замкнене коло.
- Кілечко теж є добре.
Знову налив і випив. Карафка була вже порожня. Котрийсь з кельнерів підійшов до них. Не розплющчуючи очей спитав:
- Панове бажають?
- Щоб пан поголився - буркнув старпом - І ще одну карафочку.
Кельнер забрав карафку і відійшов. Оркестр з труднощами позбирався до купи і почав грати танго. Нечислені пари похитувалися ліниво і без виразної приємності. Старпом звернувся до колеги.
- Це танго ні про що тобі не нагадує?
- Ні.
- Кепсько.
- Чого ж то?
- Танго ж повинно щось там нагадувати, ні?
Колега старпома вальнув кулаком по столу: барменка розплющила очі, але негайно їх примкнула.
- Мені то вже насточортіло - кинув - Я прийшов розважитись і подивитися, як то роблять інші. То ніякий не льокаль, то пекло на третій день Великодня.
- Маєш рацію - відповів старпом. Раптом посміхнувся і та усмішка на його смутному обличчі блиснула, як чарівна несподіванка. - Все правильно, друже мій. Але пам’ятай, що завтра маєш сказати хлопцям: "Відірвався, як сто чортів".
- Ясна річ, що так їм і скажу.
До їх столика підійшла дівчина: мала втомлене обличчя і смутні очі без блиску. В руці тримала ляльку: було то негреня вбране як моряк.
- Панове не куплять? - спитала. Голос її не мав ні барв, ні звучання. Зробила спробу посміхнутися. - То спеціально для вас - додала. - Не розіб’ється. Остання.
Старпом взяв ляльку в руки.
- Шкода, що не розбивається - буркнув, обертаючи ляльку на всі боки - Прикінчив би то нараз. Скільки ти коштуєш, дивонько?
- Сто десять злотих. Недорого.
- Присядьте, пані - запропонував старпом і присунув дівчині стільця. - Певне, що дешево.
Дівчина сіла. Офіцер заплатив. Сидів мовчки і приглядався до дівчини. Оркестр тепер грав вальс. Раптом старпом кинув:
- Пішли.
Встав, ляльку сховав до кишені. Дівчина також піднялась. Офіцер звернувся до колеги:
- Почекай тут на мене - взяв дівчину за лікоть: - Йдемо.
- Танцювати? - спитала. Сперлася на його руку.
- Навіщо? - промовив - якщо можна без цього обійтися?
Вийшли на вулицю. Розжарений асфальт дратував. Небо набрало кольору перл.
- Куди йдемо? - спитала дівчина.
- Туди, де ти живеш.
- То далеко. Візьми таксі.
- Добре.
В машині пошепки спитала:
- Не скажеш мені навіть, що мене кохаєш?
Заплющив очі. Був змучений: тупий біль голови не вщухав ні на хвилину.
- Ні - видушив з зусиллям - На милість божу, все за винятком того. Якщо маю говорити такі речі, то волв би вистрибнути з таксі і повернутися до тої проклятої кнайпи.
Потім лежали, тримаючи одне одного в обіймах і прислухаючись до тиші міста. Серце дівчини стукало спокійно і рівно. Старпом палив цигарку. Небо за вікном ставало матовим, як фотопластина.
- Чому ти продаєш ці прокляті ляльки? - спитав.
- Хочеш, щоб я тобі розповіла зворушливу баєчку про те, як мій чоловік сів до в’язниці, а я лишилася сама зі старенькою мамою без копійки на життя, правда?
- Якщо маєш бажання.
- І скільки ти тих казочок вислухав за життя?
- До кінця - жодної. Завжди то мене смертельно знуджувало і я засинав. То буде перша, яку дослухаю до кінця.
- Прошу дуже; по просту не навчилася нічому до пуття і щоби жити, почала продавати ті ляльки. Тут є така бабця, яка їх робить. Можу тобі запропонувати у будь-якій кількості. Кінець історії. Гарна?
Сперся на лікоть.
- Хотів би я мати когось такого як ти - промовив - Хто б про мене згадував і хвилювався за мене коли я в морі. Не маєш поняття, чим там живеться. Нема нічого крім води, неба і поганих думок. Людина там нещасна і слаба, і абсолютно нічого не значить. Пливеться так тижнями і тижнями людина мучиться. Потім порт і раптом все, чого людина прагнула, виявляється по просту смішним, виявляється, що і без того можна прекрасно жити. А потім знову пливеться.
Запалив нову цигарку.
- Дивно - продовжив - Гадав, що ти така сама курва, як і всі інші. Тепер допіру відчуваю щось подібне до страху, зовсім як багато років тому, коли то сталося вперше. Не знав, що потрафиш бути такою, що зможеш так кохати. Ти страшно довго була сама, ні?
- Не знаю, чи страшно. Але довго.
- Я прийду до тебе, коли повернемось, добре?
- Прийди.
- Може хочеш, щоб я тобі щось привіз?
- Ні, навіщо?
Стиснув її руку.
- Поміркуєш про це все, поки мене тут не буде?
- Намагатимуся не думати. Було страшенно добре.
Старпом на хвилину замислився.
- Так - промовив. - Певне, що так.
Піднявся з ліжка. Запалив світло і зірвав з дівчини ковдру.
- Ти худа, як сухотна мавпа, - схилив над нею своє раптом потемніле обличчя: вхопив її пальцями за губи і боляче шарпнув - За пару років ти матимеш цицьки до колін і побрижене зморшкувате черево. І тоді ти будеш бзикатись з кожним, хто буде настільки п’яним, щоби того не побачити. Ранком вони будуть бити тебе по пиці і втікати з похміллям. Прощавай.
На порозі затримався. Витягнув з кишені ляльку і жбурнув її дівчині.
- За дев’ять місяців можеш подарувати її нашій радості - кинув - Можеш їй також розповідати, що батько був відомий своєю шляхетністю і загинув рятуючи людей підчас шторму... Ага. Мене звуть Стефан Новаківський і я старпом на кораблі "Сіль". Якщо маєш бажання можеш скласти на мене донос, що займаюся контрабандою валюти, годинників та всього іншого. Прощавай.
В кнайпі було так само пусто, як і три години перед тим. Колега старпома сидів так само штивно і спокійно.
- Ну і як? - спитав - Приємно було?
- Неперевершена дівчина. То найпрекрасніша ніч в моєму житті.
- Дивно. Ніби не виглядала на таку.
- Може бути.... Романе!
- Ну?
- Придивись до мене уважно.
- Ну?
- Ким я виглядаю?
- Свій, добрий хлопец. Трохи забагато випив останнім часом і маєш мішки під очима. В морі то тобі пройде. Тільки проти сивини море безрадне. Трохи завчасно посивів ти, друже.
- Трохи. Наразі, давай хильнемо. - випили.
- Скажи мені, Романе - спитав старпом - Чи ти часом замислюєшся про смерть?
- Навіщо над тим замислюватись. Вона і так прийде.
- Не боїшся?
- Ні, мабуть ні. Гадаю, що то все якась нісенітниця.
- А як ти гадаєш, чого людина в житті побоюється найсильніше?
- Важко на то відповісти. Мабуть кожний чогось свого.
- А ти?
- Дурних питань.
- І тебе ніколи не охоплює жах?
- Якщо й так, то нікому би в тому не признався.
- Навіть мені?
- Навіть собі.
- Я всю війну просидів в концтаборі - продовжував старпом. - Під кінець перебування смерть в мене вже викликала лише нудьгу. Я бачив, як капо спалив живу людину паяльною лампою. Таке не забувається, але то ще нічого. Тоді ще не охоплює такий страх, як в інші моменти життя. Життя є брудним пеклом і люди все занепащують. Найбільший жах охоплює тоді, коли відчуваєш, що в твоєму житті починається щось насправді добре. Заплющуєш очі і виразно бачиш, як все воно йде під три чорти. Як до всього того втручаються підлі і дурні люди, як все те добре поволі вмирає; як потім будеш через це шкодувати. Кохаєш і бачиш зраду; тільки починаєш відчувати кохання, а вже бачиш, як кохана людина йде від тебе. От тоді допіру можна дійсно зрозуміти, що таке страх. Крапка. Кінець забави.
Встав і копняком перекинув стіл. З брязкотом посипалося скло і тарелі. Заплатили і вийшли. Вже роз’яснилося: біле сонце виповзало на небо. Вила сирена котрогось з відпливаючих кораблів.
- Допомогло? - запитав старпома колега.
- Чи я то знаю? Може.
- За чотири години будемо вже на воді - сказав колега старпома. Штурхнув його міцним кулаком у спину. - Пройде, пройде - запевнив. - Я то знаю. Потужиш, потужиш за портом і пройде.
В барі було майже абсолютно пусто. При стійці вперто бешкетував самотній пияк вже так давно, що його діяльність навіть не викликала цікавості. Позіхаючі кельнери апатично пересувалися між столиками, барменка дрімала сперши голову на долоні. Оркестранти порозповзалися з естради і попідсажувались до окремих столиків, де натягали на горілку підпитих гостей. Вентилятор мляво обертався в густому повітрі, а його діяльність була так само ялова, як і дії пияка при стійці. Нечисельні відвідувачі познімали піджаки і сорочки поприлягали темними плямами до їх спітнілих тіл. Усім докучав білий жар серпневої ночі.
При столику біля бару сиділо двоє моряків. Засмаглі, з шорстким і вибляклим майже до білого волоссям вони на тлі інших білих і спухлих облич виглядали як прибульці з іншої планети. Пили потужно вже пару годин, практично не піддаючись впливу алкоголю; сиділи штивно зберігаючи повний зневаги спокій і тільки легке почервоніння очей зраджувало наявність алкоголю в тих організмах.
- Приємна місцинка - повторив моряк в мундирі офіцера торгового флоту. Пробарабанив пальцями по столі. - Якби мені так не боліла голова, то подумав би, що вже лежу в могилі.
Його товариш позіхнув.
- Звідки ти знаєш, що в могилі голова не болить.
- Радше дупа, людина ж бо лежить на спині.
Налив собі келішек і випив. Потім зітхнув.
- Хотів би я вже бути в морі - сказав.
- Так? Чого б це?
- Щоб потужити за портом. Треба ж за чимось тужити, ні?
- Так, напевно. Але ж то замкнене коло.
- Кілечко теж є добре.
Знову налив і випив. Карафка була вже порожня. Котрийсь з кельнерів підійшов до них. Не розплющчуючи очей спитав:
- Панове бажають?
- Щоб пан поголився - буркнув старпом - І ще одну карафочку.
Кельнер забрав карафку і відійшов. Оркестр з труднощами позбирався до купи і почав грати танго. Нечислені пари похитувалися ліниво і без виразної приємності. Старпом звернувся до колеги.
- Це танго ні про що тобі не нагадує?
- Ні.
- Кепсько.
- Чого ж то?
- Танго ж повинно щось там нагадувати, ні?
Колега старпома вальнув кулаком по столу: барменка розплющила очі, але негайно їх примкнула.
- Мені то вже насточортіло - кинув - Я прийшов розважитись і подивитися, як то роблять інші. То ніякий не льокаль, то пекло на третій день Великодня.
- Маєш рацію - відповів старпом. Раптом посміхнувся і та усмішка на його смутному обличчі блиснула, як чарівна несподіванка. - Все правильно, друже мій. Але пам’ятай, що завтра маєш сказати хлопцям: "Відірвався, як сто чортів".
- Ясна річ, що так їм і скажу.
До їх столика підійшла дівчина: мала втомлене обличчя і смутні очі без блиску. В руці тримала ляльку: було то негреня вбране як моряк.
- Панове не куплять? - спитала. Голос її не мав ні барв, ні звучання. Зробила спробу посміхнутися. - То спеціально для вас - додала. - Не розіб’ється. Остання.
Старпом взяв ляльку в руки.
- Шкода, що не розбивається - буркнув, обертаючи ляльку на всі боки - Прикінчив би то нараз. Скільки ти коштуєш, дивонько?
- Сто десять злотих. Недорого.
- Присядьте, пані - запропонував старпом і присунув дівчині стільця. - Певне, що дешево.
Дівчина сіла. Офіцер заплатив. Сидів мовчки і приглядався до дівчини. Оркестр тепер грав вальс. Раптом старпом кинув:
- Пішли.
Встав, ляльку сховав до кишені. Дівчина також піднялась. Офіцер звернувся до колеги:
- Почекай тут на мене - взяв дівчину за лікоть: - Йдемо.
- Танцювати? - спитала. Сперлася на його руку.
- Навіщо? - промовив - якщо можна без цього обійтися?
Вийшли на вулицю. Розжарений асфальт дратував. Небо набрало кольору перл.
- Куди йдемо? - спитала дівчина.
- Туди, де ти живеш.
- То далеко. Візьми таксі.
- Добре.
В машині пошепки спитала:
- Не скажеш мені навіть, що мене кохаєш?
Заплющив очі. Був змучений: тупий біль голови не вщухав ні на хвилину.
- Ні - видушив з зусиллям - На милість божу, все за винятком того. Якщо маю говорити такі речі, то волв би вистрибнути з таксі і повернутися до тої проклятої кнайпи.
Потім лежали, тримаючи одне одного в обіймах і прислухаючись до тиші міста. Серце дівчини стукало спокійно і рівно. Старпом палив цигарку. Небо за вікном ставало матовим, як фотопластина.
- Чому ти продаєш ці прокляті ляльки? - спитав.
- Хочеш, щоб я тобі розповіла зворушливу баєчку про те, як мій чоловік сів до в’язниці, а я лишилася сама зі старенькою мамою без копійки на життя, правда?
- Якщо маєш бажання.
- І скільки ти тих казочок вислухав за життя?
- До кінця - жодної. Завжди то мене смертельно знуджувало і я засинав. То буде перша, яку дослухаю до кінця.
- Прошу дуже; по просту не навчилася нічому до пуття і щоби жити, почала продавати ті ляльки. Тут є така бабця, яка їх робить. Можу тобі запропонувати у будь-якій кількості. Кінець історії. Гарна?
Сперся на лікоть.
- Хотів би я мати когось такого як ти - промовив - Хто б про мене згадував і хвилювався за мене коли я в морі. Не маєш поняття, чим там живеться. Нема нічого крім води, неба і поганих думок. Людина там нещасна і слаба, і абсолютно нічого не значить. Пливеться так тижнями і тижнями людина мучиться. Потім порт і раптом все, чого людина прагнула, виявляється по просту смішним, виявляється, що і без того можна прекрасно жити. А потім знову пливеться.
Запалив нову цигарку.
- Дивно - продовжив - Гадав, що ти така сама курва, як і всі інші. Тепер допіру відчуваю щось подібне до страху, зовсім як багато років тому, коли то сталося вперше. Не знав, що потрафиш бути такою, що зможеш так кохати. Ти страшно довго була сама, ні?
- Не знаю, чи страшно. Але довго.
- Я прийду до тебе, коли повернемось, добре?
- Прийди.
- Може хочеш, щоб я тобі щось привіз?
- Ні, навіщо?
Стиснув її руку.
- Поміркуєш про це все, поки мене тут не буде?
- Намагатимуся не думати. Було страшенно добре.
Старпом на хвилину замислився.
- Так - промовив. - Певне, що так.
Піднявся з ліжка. Запалив світло і зірвав з дівчини ковдру.
- Ти худа, як сухотна мавпа, - схилив над нею своє раптом потемніле обличчя: вхопив її пальцями за губи і боляче шарпнув - За пару років ти матимеш цицьки до колін і побрижене зморшкувате черево. І тоді ти будеш бзикатись з кожним, хто буде настільки п’яним, щоби того не побачити. Ранком вони будуть бити тебе по пиці і втікати з похміллям. Прощавай.
На порозі затримався. Витягнув з кишені ляльку і жбурнув її дівчині.
- За дев’ять місяців можеш подарувати її нашій радості - кинув - Можеш їй також розповідати, що батько був відомий своєю шляхетністю і загинув рятуючи людей підчас шторму... Ага. Мене звуть Стефан Новаківський і я старпом на кораблі "Сіль". Якщо маєш бажання можеш скласти на мене донос, що займаюся контрабандою валюти, годинників та всього іншого. Прощавай.
В кнайпі було так само пусто, як і три години перед тим. Колега старпома сидів так само штивно і спокійно.
- Ну і як? - спитав - Приємно було?
- Неперевершена дівчина. То найпрекрасніша ніч в моєму житті.
- Дивно. Ніби не виглядала на таку.
- Може бути.... Романе!
- Ну?
- Придивись до мене уважно.
- Ну?
- Ким я виглядаю?
- Свій, добрий хлопец. Трохи забагато випив останнім часом і маєш мішки під очима. В морі то тобі пройде. Тільки проти сивини море безрадне. Трохи завчасно посивів ти, друже.
- Трохи. Наразі, давай хильнемо. - випили.
- Скажи мені, Романе - спитав старпом - Чи ти часом замислюєшся про смерть?
- Навіщо над тим замислюватись. Вона і так прийде.
- Не боїшся?
- Ні, мабуть ні. Гадаю, що то все якась нісенітниця.
- А як ти гадаєш, чого людина в житті побоюється найсильніше?
- Важко на то відповісти. Мабуть кожний чогось свого.
- А ти?
- Дурних питань.
- І тебе ніколи не охоплює жах?
- Якщо й так, то нікому би в тому не признався.
- Навіть мені?
- Навіть собі.
- Я всю війну просидів в концтаборі - продовжував старпом. - Під кінець перебування смерть в мене вже викликала лише нудьгу. Я бачив, як капо спалив живу людину паяльною лампою. Таке не забувається, але то ще нічого. Тоді ще не охоплює такий страх, як в інші моменти життя. Життя є брудним пеклом і люди все занепащують. Найбільший жах охоплює тоді, коли відчуваєш, що в твоєму житті починається щось насправді добре. Заплющуєш очі і виразно бачиш, як все воно йде під три чорти. Як до всього того втручаються підлі і дурні люди, як все те добре поволі вмирає; як потім будеш через це шкодувати. Кохаєш і бачиш зраду; тільки починаєш відчувати кохання, а вже бачиш, як кохана людина йде від тебе. От тоді допіру можна дійсно зрозуміти, що таке страх. Крапка. Кінець забави.
Встав і копняком перекинув стіл. З брязкотом посипалося скло і тарелі. Заплатили і вийшли. Вже роз’яснилося: біле сонце виповзало на небо. Вила сирена котрогось з відпливаючих кораблів.
- Допомогло? - запитав старпома колега.
- Чи я то знаю? Може.
- За чотири години будемо вже на воді - сказав колега старпома. Штурхнув його міцним кулаком у спину. - Пройде, пройде - запевнив. - Я то знаю. Потужиш, потужиш за портом і пройде.
1956
Переклад з оригіналу: Marek Hłasko. Utwory wybrane, tom I. Opowiadania. Port pragnień. "Czytelnik", Warszawa, 1989
Переклад українською © Юрій Скобленко 2011
Немає коментарів:
Дописати коментар