Заздрість богів

 
It's love?, a photo by Olduser on Flickr.

Ми дійсно з тобою дуже подібні. Відмінності просто мінімальні. Наприклад, ти вважала, що фраза-попередження "Боги заздрять людям" належить Веберу, а я - що Геродоту. Ну ще й різниця у віці на пару поколінь, зрештою перша відмінність лише наслідок другої.

А подібні ми тим, що самотність не покидає нас ні на мить. Ні серед наших улюблених друзів, ні серед наших дорогих ворогів, яких ми дивним чином вміємо знайти в цьому житті. Ти самотня як яскрава і загадкова зірка, яка ніби от поряд гаряча і бурхлива, але лишається недоступною. Я ж як вовченя, що не вірить людям, бо знає, що чекати від них розуміння, а тим більше тепла і добра, не доводиться. Може власне ця така різна, але ж така однакова самотність дозволила нам безпомилково з першої миті нашої першої зустрічі відчути, що відбулося щось найголовніше в нашому житті.

Далі ми зі здивуванням захоплено майже без слів і підсвідомо пізнавали твої-мої внутрішні світи, які, попри все наше складне минуле, виявляється лишилися незайманими лише через те, що вони невидимі один без одного і просто не мають поодинці тої сили, світла і величі.

Ми наввипередки вчилися відчувати бажання одне одного. І шалено тішилися від того свого надлюдського вміння відчути бажання іншого на мить скоріше від нього самого. Мало того, всі ці бажання ми вміли здійснити, якими не неймовірними вони б не були. Ця гра принесла нам силу силенну відкриттів і відчуттів. Світ став безкінечним, яскравим і теплим. Це було настільки фантастичним і всеохоплюючим, що навіть фізична близкість здавалася лише приправою. Яскравою, витонченою, доречною, але не головною...

Мабуть ця гра і втрата самотності приспала нашу пильність - ми забули про заздрість богів. Я лише на мить згадав про неї, крокуючи до місця де стражденні молять богів про виконання своїх бажань замість самим братися до роботи, і тут же отримав від тебе смс з таким же змістом. Це було попередження, але ми вже не могли і не хотіли ні від кого ховатися. І здавалося, що нема такої сили чи перепони, яку ми вдвох не могли б подолати.

Тільки не заздрість богів і їх людських поплічників.

Кара богів була настільки ж жорстока, як і витончена. Вони нас заставили побудувати між нами скляну стіну нашими ж руками. Вона виникла раптово, породжена волею богів і під радісний свист і оплески натовпу. Нічого ніби не змінилося: ми як і раніше відчуваемо одне одного, тепер це біль і брак тепла. Ми можемо лише прикласти долоню до долоні через скло. І зазирнути час від часу через скло в кохані очи. І знов на дні очей відчути те тепло і .... заздрість.

То це виходить, що ми позаздрили одне одному?