"Післямова", фільм

Фільм, який 30 років тому справив на мене враження, але не цілком дійшов до свідомості.
В фільмі, зробленому у фірмовому марлен-хуцієвському стилі - з численими і ніби непотрібними бездіалоговими відеопаузами-тягнучками, московськими пейзажами, які крім москвичів та знавців міста нікому ніц не говорять, з пафосними ідеологічними моментами, але зараз не про те.
В цьому фільмі головними є не сюжет і персонажі, а закон вічності.
У простенький сюжет маленького оповідання смисли вдихнув Ростислав Плятт, який, як я тепер точно знаю,  вже тоді напевне все знав і розумів.

Про слова та їх значення, про смисли і соціальні ліфти

Прочитав статтю хорошої і розумної людини, яку я поважаю. Стаття для простих людей, і правильно все там ніби, але шкребуть вухо і мозок різні слова, смисл яких сховався під товстим шаром перекладів понять з іноземних мов. Ми прагнемо змін на краще. Щоб ці зміни відбулися ми повинні діяти, діяти свідомо, розуміючи смисл тої діяльності, розуміючи одне-одного.

На жаль, з останнім важко. І не в останнє через те, що ми вже не сприймаємо смислу слів. 

Легенда про Вавілонську вежу раптом набрала нового смислу: ми промовляємо однакові слова, але розуміємо їх по-різному, так і не почувши одне одного.

Михайло Епштейн колись навів переказ історії з конфуціанського Чотирикнижжя ("Луньюй") на підтвердження ролі мови і слів у житті суспільства.

Русский бык

Російська пропагандонська істерія щодо подій в Україні мені щось постійно нагадувала. Нє, не гітлерівську Німеччину, бо того я не можу пам’ятати. 

А потім якось згадалося - це ж було у моєму дитинстві! Там все було просто: були "Наши" і "Рускіє", з одного боку, та "Фашисти" і "Амєріканци" - з другого. І була ціла система ідіотські-примітивних віршиків, пісеньок і анекдотів, які прославляли силу і кмітливість наших/рускіх і таврували ідіотизм і недолугість американців/фашистів. Я не знаю, що з цього приводу думали і говорили дорослі, але дітям шалено подобалось горлати дебільнуваті пісеньки і переповідати один одному по сто разів не менш "геніальні" віршики і дитячі анекдоти. 

Священики і попи

Мені от друзі дорікнули, що я погано висловлююсь на адресу священиків. 

Неправда, шановні!

Я не люблю тільки попів. Це в нас традиція така, родинна - це раз, а, по-друге, є і різниця між Священиками і попами. Така сама, як між Українцями і рагулями, Росіянами і москалями, Євреями і жидами. Щоб було зрозуміло: піп (незалежно від конфесії) - це священик-рагуль.

А тепер про родинні традиції. 1919 року помер мій пра-прадід Трохим, дід мого діда Андрія. Сталося то в селі на Луганщині у лиху годину громадянської війни. Готували похорон і поминки. Зима люта, банди туди-суди соваються. "Бандами" у діда звалося будь-яке бидло зі зброєю - білі, червоні, зелені, пізніше - менти, НКВД, гітлерівці і червона армія, і це попри те, що й сам, й діти і племінники, і онуки в деяких з цих "банд" час від часу служили :)

Про смолоскипи і не тільки

Безглуздий інцидент 1 січня 2014 під готелем "Прем’єр Палас" розлютив до крайності. Я не приховую свого негативного ставлення до ВО "Свобода" (хоч на останніх виборах і голосував за них з надією, що вони з комуністами пожеруть одне одного, бо з одного ж вони тоталітарного флакону з проклятого минулого). Але й слухати звинувачення на адресу "Свободи" з боку бандитсько-фашистського альянсу ПР-КПУ, чи звинувачення в антисемітизмі від єдиновірців Допи і Гепи (яких за звичаєм чомусь сором’язливо не відносять до євреїв, і навіть не засуджують їх дій, мабуть забуваючи, що хоч виконавцем Холокосту був Гітлер з поплічниками, але причиною його було нахабне і тупе свавілля німецького гепадопства) теж, погодьтеся, для нормальної людини заняття не з приємних.

Лілія Шевцова: Пастка для Януковича

Публікація з газети "День"
Уточню: це погляд з ліберальної Москви. Це погляд з тієї Москви, яка починає й закінчує свій день тим, що читає українські новини й переживає за український Євромайдан.

Звісно, звідси, з Москви, не бачиш усіх драматичних переплетень. Тим паче не знаючи  й не відчуваючи тонкощів багатообразного українського політичного життя, не можеш  упевнено робити висновки.

Проте, хочу ризикнути поділитися з вами своїми враженнями  про останні події в Україні, розглядаючи їх через призму логіки персоналістської влади.  Багато вже написано про те,  чим відрізняються Україна й Росія.  Майдан підтвердив, наскільки українське суспільство пішло вперед порівняно з нами, росіянами,  у  володінні відчуттям власної гідності й готовності  його захищати. Але  не думаю, що так  само  розрізняються психологія й амбіції наших лідерів — Путіна та Януковича, які працюють у  форматі самовладдя й опори на свої клани. Можу передбачити, що їх  відрізняє  один від одного ступінь провінціалізму,  жадності, мстивості, здатності ризикувати в боротьбі за свою владу та наявність владних ресурсів під їхнім контролем. Можливо, ступінь  поверхневої освіченості теж.  Проте, судячи з усього, їх об’єднує набагато більше — розуміння  законів  єдиновладності й того, що з неї не можна добровільно вийти без  важких для себе  наслідків. А якщо останнє правильно, то ось мої міркування про останні події в Україні, які, можливо, набувають форми безповоротності.

Час платити (переклад статті з сайту Rzeczpospolita)

Це експрес-переклад статті Єнджея Білєцького (Jędrzej Bielecki ) Czas zapłaty

Вже тільки Європа може визволити Україну з обіймів олігархів, які паралізують розвиток країни з моменту її народження. Якщо цього шансу українці не використають, їх країні припаде роль російської провінції - пише з Києва журналіст "Речі Посполитої".

Ріг столичних вулиць Рогнединської та Шота Руставелі добре відображає стан країни. На одному розі салон Феррарі, на другому - Міністерство соціальної політики. З одного - святилище для кількох відсотків населення, які можуть собі дозволити практично все, на другому - установа, яка не може запропонувати переважній масі людей в принципі нічого .